YaltaCyberMakler. Статьи

Культура винограду і виноробства відомі в Україні вже багато тисяч років. Досить згадати, що епічна Тмутаракань (охоплювала територію Східного Криму і Тамані) знаходилась у васальній залежності від Чернігівських князів Київської Русі. У Східному Криму з давніх часів ростуть такі аборигенні сорти, як Кокур, Сари пандас, Кок пандас, Екім Кара, Кефесія. Кокур і Екім Кара більш відомі цінувальникам за назвою однойменних вин.

На території південної України виноградарство та виноробство отримали розповсюдження ще у VI ст. до нашої ери - водночас з появою на Північному Причорномор’ї грецьких колоній та їхніх міст-держав. Давні традиції виноробства в Закарпатті і Поділлі, зокрема на Закарпатті з ІІІ ст.н.е. Іноземці-мандрівники у своїх записниках залишили описи виноградників в міжріччі Дністра та Бугу, в районах, прилеглих до сучасної Вінниці. У літописах згадувалося, що в монастирських садах на схилах київських гір виноград вирощували до ХІІІ століття.

На руїнах Херсонесу Таврійського ще у 1794 році Дюбуа знайшов напис на кам’яній плиті IV ст. до н.е., в якому перераховувалися досягнення місцевого діяча Агазіклета де, зокрема, казалося, що "народ присвячує цей пам’ятник Агазіклету, який сприяв розвитку виноробства у селах”. Були знайдені також кам’яні преси та винні місткості, що були вирубані у скелях.

Історія виноробства Придунав’я та Дністровсько-Прутського міжріччя має глибокі корені. Як повідомляв легендарний Геродот, громадяни Ольвії використовували вино, як напій "з божественними властивостями створювати насолоду життям, сприяти добрим відносинам між людьми ”. За декілька століть до нашої ери скіфам, які мешкали, за ствердженням Геродота, на території нинішньої Бессарабії, вина не бракувало. На відміну від римлян та греків, вони вживали переважно його у чистому вигляді, в той час як представники інших народів епохи античності розводили солодкі екстрактивні південні вина чистою джерельною водою. До наших часів збереглося прислів’я "п’є як скіф” – тобто чисте вино без розведення.

Найстаріші матеріальні пам’ятки культури виноробства на території сучасної України збереглися в Миколаївській області (Ольвія), Одеській (м.Білгород-Дністровський – "Тира”), на Херсонщині й у Криму (Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Тірітака). В місті Херсонесі – поблизу нинішнього Севастополю, виноградарство і виноробство вже з VI ст. до н.е. набули вагомого значення в економіці полісів. Особливо багато вина виробляли міста – Херсонес, (біля Севастополя), Пантікапей, Мірмекій, Тірітака (Керченський півострів), Ольвія (біля с. Парутіно, Миколаївської області, на березі Бугського лиману).
vine

Страбон писав про Керченський півострів наступне: "В Боспорі виноградна лоза приносить плоди, але грона там маленькі, а взимку її закопують в землю”. Культура винограду органічно була присутня стародавнім селищам скіфів, аланів, таврів і кіммерійців. В античні часи Північне Причорномор’я (південні області сучасної України) було виробником якісного виноградного вина. Античні міста Причорномор’я займались експортом не тільки меду, жита і хутра, але й винопродукції. Виноградарство і виноробство посідали значне місце в економіці полісів.

Нашестя кочівників з північного сходу, наступні безперервні війни на виживання з турками і татарською ордою, які руйнували виноробні господарства (мусульманська релігія, не заохочує серед віруючих вживання вина) – все це призвело до занепаду квітучого в минулому виноградарства і виноробства. Після входження грецьких колоній до Римської імперії розвиток виноградарства продовжувався.

Розвиток виноградарства та виноробства продовжувався й коли Херсонес перетворився на візантійський Херсонес, але постійні набіги кочових племен і нашестя гунів у IV столітті, а пізніше ще й ост-готов, призвели до загибелі античних міст-держав. У Хазарському каганаті VII-IX століттях, що займав величезну територію між азовським і Каспійським морями, частина багатоетнічного населення продовжувала вирощувати виноград.

В Криму, що деякий час знаходився під впливом Хазарського каганату, у Нижньому Подонні та на Тамані вироблялося виноградне вино, яке в амфорах, іноді на волах, везли в хазарські кочів’я та далекі лісостепові селища, де його обмінювали на худобу, мед і хутра. На зміну Візантії, що контролювала Причорномор’я в V-XII ст., прийшли Венеціанська і Генуезька республіки, виноградарство і виноробство були відроджені колоністами із Генуї. Особливо відомими були генуезькі вина із колонії у Судаку. Сурожські (Судацькі) вина були добре відомі у Київській Русі, а пізніше й у Московії.

З Х століття населення Дністровсько-Дунайських земель активно залучається до Християнства. Хліб та вино стають обов’язковими атрибутами церковного причастя. Всі місцеві монастирі й церкви володіли виноградниками, а монахи виробляли вина, зберігали їх і постійно поповнювали власні запаси. Наприкінці Х століття гетська пустеля зазнала нашестя кочових племен, які не займалися землеробством і як наслідок виноградники зачахли, а у деяких місцях і зовсім зникли.
vine

Після татарської навали на Закарпатті в XII -XIІI ст. активно розвивається виноградарство, завозяться європейські лози. Галицький князь Лев Данилович у 1254 р. на десять років звільнив Мукачів з навколишніми землями від податків на виготовлення та продаж вина. Основна частина виноградників належала монастирям. Середньовічні джерела свідчать, що на кожній горі довкола Мукачіва, де вирощували виноград – на Великій, Поповій, Павловій, існувало окреме товариство виноградарів, яке обирало свого старосту та секретаря, а також мало власну печатку. Без дозволу товариства, без його майнової оцінки і відповідного документу, власник не міг продати земельну ділянку. На цих горах також існували міськи виноградники. На Чернечій горі були розташовані монастирськи виноградники, які за десятину обробляли міщани Мукачіва.

На Півдні України погіршилися умови для виноградарства після нападу на Крим турок у 1475 році. Нашестя воїнів "великої Порти” знову призвело виноробство до занепаду. Турки вина не вживали, воно не входило до переліку експортних товарів і було лише предметом купівлі-продажу безпосередньо у країні, що перебувала у залежності від Отаманської імперії. Розвиток виноробства, як такого, що не заохочувалося Кораном, на півдні України і, в тому числі, і у Криму, було надовго припинено.

Між тим, у Бессарабії (територія міжріччя Дністра – Прута і нижньої течії Дунаю, а в сучасній Україні – регіони Одеської і Миколаївської області) турецька влада особливими ярликами гарантувала православному духівництву недоторканість монастирських виноградників. Виноградарство вже ніколи, навіть у самі тяжкі часи, не зникало з господарств Південної України.

Незалежно від зазначених історичних подій, практично під постійним страхіттям спустошливих набігів татар, виноградарство і виноробство почали розвиватися у більш північних областях України, зокрема, під Києвом, Чугуєвом, Ізюмом.

Найстаріші історичні відомості щодо виноградарства й виноробства на території центральної і північної України належать до ХІ-ХІІ ст. (свідчення Ніконовської і Іпатіївської літописів). Перші київські літописні виноградники доглядалися братією Михайлівського монастиря і були розташовані на схилах приблизно там де сучасна вул. Костьольна. Більша кількість виноградників належали Києво-Печерському монастирю. На околицях Києва виноградні сади оброблялися аж до ХІІІ століття, але навала татарської орди підвела риску під виноградарством.

В XVIII столітті в центральній Україні знову почали з’являтися виноградні насадження. В 1706-1709 р. р. московський цар Петро Романов заснував у Києві так званий "регулярний сад” з виноградником. Поруч вироблялися і різні вина. В 1752 році було засновано новий виноградний сад поряд з Єлізаветинським палацом. Щодо створення регулярного саду з виноградником при Кловському палаці є письмові згадки від 1754 року і документована інформація на плані від 1760 року. Частина цих виноградників була розташована на терасованих схилах Дніпра мальовничих Київських гір.

Зокрема, в «Опісанії города Кієва», що було складено у 1775 році (рік знищення Запорозької Січі – авт.) поручиком В. Новгородцевим, є така цікава згадка: "Від фортеції на відстані однієї версти по дорозі, їдучі на Старе місто, - є Печерського монастиря заміський двір, названий Клов, з кам’яними покоями у два поверхи. На тому ж дворі й дерев’яна церква і при тому дворі сад превеликий, що складається з різних фруктових дерев, і при ньому (саді) є "Государєв обширнєйший же сад”, в якому досить багато є винограду”. (Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст. – К., 1989, С.48). На плані м. Києва від 1808 року вище згадане Кловське подвір’я позначено №7 з такою легендою "Казений Кловський дім для помешкання цивільного губернатора і при ньому (палаці) виноградний сад та конюшенний двір”. Вулиця перед фасадом Кловського палацу мала першу назву Виноградна, бо там свого часу містився "государєв виноградний сад”.

В 1763 році був виданий сенатський наказ, щодо порядку переробки врожаю казенних виноградників. За цим документом, із деякої частини винограду слід було виготовляти вино, яке потім повинно було йти на "розподіл навпіл”, тобто на спиртокуріння для виготовлення виноградної горілки. Був започаткований особливий заклад, що мав назву "Київська казенна кабацька винокурня”. Використання врожаю винограду на виготовлення виноградної горілки опосередковано свідчить про те, що за невеликим винятком, виноградні вина з врожаю, що вирощувався на широті Києва, були невисокої якості.

vine

Відомо, що з 1845 року у Київському Ботанічному саду під керівництвом відомого ботаніка проф. Рудольфа Траутфеттера була розпочата робота щодо розведення винограду. Після багатьох років досліджень професором були запропоновані до культивування 15 сортів винограду, адаптованих до місцевих кліматичних умов. Власне завдяки зусиллям проф. Траутфеттера сортова виноградна лоза почала активно розповсюджуватися київськими околицями та на приміських садибах, що започаткувало домашнє виноробство. В Ботанічному саду збереглася Траутфеттерова гірка – велика насипна гора над каштановою алеєю, де професор розводив виноградну лозу з метою її районування на Київщині та Подніпров’ї.

Виноградарство і виноробство на околицях Києва наприкінці XVIII ст., після декількох спроб відновити його, пішло на спад. Проте все більше і більше розширювалися площі під виноградниками і зростало виробництво вина у південних районах сучасної України, зокрема, в Одеській, Миколаївській, Херсонській, на півдні Запорізької і Донецької областей. До кінця XVIII століття Крим втратив державну незалежність, ввійшовши до складу так званого «Новоросійського краю», і на Кримському півострові, що має сприятливі умови для виноградарства, почалося становлення промислового виноробства. У зв'язку з цим зацікавленість виноградарством і виноробством на півночі України значно зменшилася.

У ІІ-й половині XVIII століття після Карловецького миру 1699 року, коли закінчилося майже двохсотлітнє турецьке панування, виноградарство Закарпаття набуло значного розвитку. Закарпатські вина (Мужиївські, Берегівські, Середнянські) за якістю не поступаються Токайським і Шопронським. Вина експортуються до Пруссії, Московії, Речі Посполитої, Британії, Голандії, Швеції. Особливий успіх мали вина з с. Середнє, частина виноградників належали царю Петру І, а у с. Чертеж були царські винні погреби.

Кінець XVIII століття ознаменувався виникненням в Україні ще одного "вогнища” виноградарства і виноробства на Азовському узбережжі в районі м. Бердянська – Маріуполя, де були поселені землероби, – носії цієї культурної традиції. В ХІХ столітті, за активної участі князя Л.С. Голіцина, поруч з Бердянськом було створене велике виноградарське господарство Глєбова. Своєрідним спадкоємцем традицій старих виноробів можна вважати нинішній Бердянський винзавод. Географічно Приазовська виноградарсько-виноробна провінція тягнеться від міста Генічеська на Херсонщині через м. Бердянськ до м. Маріуполя Донецької області.
Князь Лев Голицын

Відродження виноробної галузі в Україні зазвичай співвідносять з початком ХІХ сторіччя, коли Російська імперія почала посилено колонізувати Південь України. За свідченням відомого винороба князя Лева Голіцина, граф В. Кочубей у 1804 році розіслав через експедицію державного майна "комісії для вивчення на місці ґрунту і сортів винограду, придатного для цієї місцевості”. Царським сановникам роздавалися тисячі десятин земельних угідь, часом разом з населенням, яке там мешкало. На початку ХІХ століття в Україні нараховувалося близько 8,5 тис. гектарів виноградників, які належали, головним чином, поміщикам та підприємцям.

З 1820 року почалося промислове становлення виноградарства і виноробства у Криму. Поміщикам безкоштовно надавалися вільні землі за умови їхнього використання під виноградники. Поблизу Ялти вже в 1848 році нараховувалось більше ніж 1600 га виноградників зі щорічним вивозом в інші регіони більше 200 тис. дал вина. На Південному березі Криму виноградники розташовувалися від Феодосії до Севастополя. Значні насадження були також у передгірних районах Криму, у долинах рік Альми, Качі та Бельбеку.

Товарно-грошові відносини, світовий прогрес, земельно-кліматичні умови та відносна політична стабільність колонізованих територій стимулювали залучення до господарського обігу інтенсивних сільськогосподарських культур. Це сприяло енергійному відродженню виноградарства, а потім і виноробства на півдні України відразу у трьох регіонах: Таврії (Херсонська область), Південній Бессарабії (Одеська область) і Криму. Крім того, виноградарство і виноробство продовжували розвиватися у Закарпатті і Дністровській зоні Поділля. Пізніше ареал розповсюдження промислового виноробства охопив Миколаївську і Запорізьку області.

Культура винограду поступово просувається також до північних областей України. З’являються виноградники агропромислових підприємств, виноробних господарств, виноград культивується на садових і присадибних ділянках у Вінницькій, Черкаській, Київській, Сумській, Харківській, Луганській, Донецькій та інших областях України.

Впродовж майже всього ХІХ століття, виноградарство і виноробство у південних і, особливо, у південно-західних частинах України зростало й розвивалося як у поміщицьких, так і у селянських господарствах, що можна пояснити пристосованістю виноградної лози до посушливого клімату південних українських степів. Проте виноградарство, а особливо селянське, залишалося дрібним, з низьким рівнем агротехніки, що зумовлювалося малою економічною потужністю цих господарств. Виноробство було також досить примітивним, кустарним. Винятково були лише маєтки "Пітєйного відомства”, а також маєтки деяких поміщиків та фабрикантів у Криму і в Херсонській губернії.

В Закарпатті в ХІХ ст. події після революції 1848 року сприяли зростанню площ виноградних насаджень, поліпшенню асортименту та якості продукції. Виноградники закладалися посадковими матеріалами з Франції, Італії, Німеччини, Австрії з запозиченням відповідної агротехніки. Але у 70-х роках разом з посадковим матеріалом з Америки було завезено шкідника виноградної лози – кореневої тлі, що носить назву «філоксера – спустошувач», яка з часом практично знищила всі кореневласні виноградні кущі. Тому виникає культура вирощування щепленого європейськими сортами посадкового матеріалу. З 1885 року відновлення виноградних насаджень здійснюється саджанцями, щепленими на філоксеростійких підщепах та сортами ізабельської групи. На початок ХХ ст. площа виноградних насаджень Закарпаття складала близько 3000 га при валовому виробництві винограду до 20 тис. тн., з яких 75-80% використовувалося для виготовлення вин.

massandra

Період після 1910-1911 років теж відзначився стихійним поширенням по всій Правобережній Україні найнебезпечнішого шкідника виноградної лози–філоксери. Там, де з’являвся цей грізний шкідник, стало неможливим вирощування високоякісних європейських і азіатських сортів винограду на власному корінні. Цінні сорти винограду доводилось замінювати культурою на американські філоксеростійких підщепах або посадкою так званих франко-американських гібридів – прямих виробників. Ці гібриди досить стійкі проти філоксери, але вино з них виходить вельми посередньої якості.

Перша світова війна, пов’язана з нею розруха та подальша більшовицька окупація викликали масову загибель виноградників і до 1919 року в Україні (разом з Кримом) їх збереглося тільки 13 тис.га. На Закарпатті після війни виноградні насадження складали менше 3000 га, в 20-30-ті роки їхня площа збільшилася до 4500 га, а валовий збір до 20-30 тис. тн винограду на рік.

Олександр Лашко

м. Київ. 16.12.02

			Среда, 17.04.2024, 00.16
	Приветствую Вас Гость RSS		*YaltaCyberMakler*
	Главная Регистрация Вход