"Не пiддавайтесь намовлянням служити iншим богам."
(П′ята книга Мойсеєва. Повторення Закону.1З.)

До  питання  формування

помісної церкви в Україні

Реальний стан релігійно-церковного життя в Україні часом просто приголомшує своєю абсурдністю. Формування сучасного українського суспільства відкинуто на десятки років. Поступово й успішно багатьма напрямками відбувається руйнація духовного генофонду великої історичної нації. Будь-хто, маючи час i наснагу злізти з дерева та купити бубна, суне сараною до України, безборонне створює і реєструє чергову "найсвятішу церкву", збирає гроші з сатирично-довірливих аборигенів на обов′язковий "храм-ашрам" та розбудовує побутовий храм власного добробуту на уламках української духовностi.

В цьогорічних 13 - 14-х числах "Української газети" ознайомився з цікавими підбірками щодо перебігу церковних справ в Україні, і особливо,численних прикладів нищення в Україні національної церкви. Та на жаль, крім наведених фактів і звичного україно-патріотичного плачу в добре написаних статтях для себе нічого не знайшов.

Між тим, серед сучасної української спільноти все більше помітним стає прошарок людей не боязких, людей справи, які певним чином відповідають ознакам "нордичного характеру” Вони більш практичні, соціальне мобільні і чекають від національних інтелектуалів конкретних пропозицій щодо вибору та обґрунтування цілеспрямованих та логічних дій, скерованих на ефективну розбудову зручного для життя українського суспільства. Давно на часі формування зрозумілої завалу моделі інтегральної оцінки - кожного з релігійних рухів щодо їх потенційних можливостей впливу на загальну користь розбудови Української держави. Для спільного блага і впорядкування церковних справ в Україні на часі потреба розробки теоретичного підґрунтя та опрацювання законопроектів, спрямованих на корекцію духовно-релігійного потенціалу суспільства в стані динамічних соціально-економічних перетворень.

Насмілюся зауважити, що одним з можливих шляхів розв’язання означеної проблеми, особливо за обставин відкритої протидії антиукраїнських сил і відсутністю належних державницьких традицій, може стати у нагоді метод співставлення діючого національного законодавства та практики державної політики щодо релігійного життя з відповїдною практикою інших країн світу — і тут є чому повчитися.

Так, наприклад, в Україні зареєстровано більше 40 (Сорока!) церков. В той же час існує екуменічний рух, угоди щодо заборони прозелітизму (обернення в іншу релігію) тощо. Але церква завжди була категорією економічною. За право "канонічно” продавати свічки московського виробництва в Україні чого тільки не зробиш во славу...

Важко забути початок першого інтерв’ю п.Редігера (відомого в Росії як Олексій ІІ) з нагоди автокефалії Естонської церкви: "Ми тільки-но відбудували... Ми стільки туди вклали...” Найбільший церковний авторитет Росії поперед усе в розпачі бідкався за втрачену (не свою!) власність, а не за канонічність. До речі, колишня Чудська єпархія канонічно належала до Київської митрополії, як і Менська, Новгородська та багато інших.

Досить цікаво і цивілізовано проблему "церквотворення” вирішила Латвійська Республіка. Закон унормовує статус національної латиської церкви тільки при наявності не менше 25000 вірних цієї церкви. Що приблизно складає 1% від населення країни. Для України така норма відповідає чисельності не менше 0,5 млн. осіб. Тобто, якщо черговий проповідник з Африки або тайги чи інших екзотичних місць захоче зареєструвати свою новітню церкву, то йому треба буде активно попрацювати для рекрутування більше 500000 неофітів. Такий відносно простий і логічний крок в рамках національного права цілком цивілізовано відрегулює стихійний процес творення "нових церков”.

Корисний досвід Ізраїля, де законотворці просто заборонили у країні діяльність іудео-християнських громад, як таких, що не приносять користі державі. На мою думку, місцевим ізраїльським "сатанистам" навіть і в голову б не прийшло подавати реєстраційні документи до єврейської місцевої адміністрації з питань релігії. Багато цікавих і повчальних речей для України відносно норм права релігійного життя законодавчо "запровадила Державна Дума молодшої російської сестри.

Москва "сльозам не вірить" і зовсім не зважає на те, "що скажуть і подумають". Вона вільно оперує в умовах федеральної держави термінами "титульної нації" та "державної релігії" Давно на часі професійно опрацювати понятійний та термінологічний апарат, правничі норми духовно-релігійного життя українського суспільства. Відсутність механізму визначення точності оцінки сформованої структури і визначення важливості кожного показника чи системи ознак вносять безлад в організацію релігійного життя країни.

Багато патріотично налаштованих громадян України дивуються, чому Києво-Українська митрополія російської православної церкви, керована митрополитом Володимиром (українцем-відступником п. Сабоданом), зареєстрована Міністерством юстиції України як Українська православна церква. Керуючись з такого досвіду, кожного сільського священника треба висвячувати на єпископа "Близьких Висілок та всєя колгоспів". Існує певна церковна ієрархія, і церкву очолює патріарх. Українська православна церква може бути тільки одна і на чопі з Патріархом Київським ї всієї України-Русі, тому що її духовна влада поширюються значно далі меж Української держави. 

На часі створення аналітичного центру помісної церкви для моніторингу та системного висвітлення інтегративних процесів національної церкви. Духовна Велика Україна - це об′єктивна реальність, яка переконливо доводиться бандитизмом московської влади та провокаторів РПЦ. Злочинне знищення єпархії Київського Патріархату на чолі з єпископом у підмосковному Ногінську зайвий раз свідчить, що попри всі "богоспасенні" заяви московська церква завжди була найбільш - дієвим і послідовним засобом державотворення, виховання патріотизму. Саме тому в "оплоті демократії", у Сполучених Штатах, без громадянства США не можна виголошувати проповіді.

 
Українцям варто пам′ятати, що за умов дедалі більшої інтернаціоналізації суспільних явищ і глобалізації проблем, які стоять перед народами молодих країн, поняття національної безпеки суттєво розширюється. Військовий фактор до певної міри втрачає свою традиційну роль у концепції національної безпеки.  Центр зусиль поступово пересувається із військової царини в економічну та духовно - етичну. 

Відомо, що компрометація прадавніх звичаїв в очах аборигенів завжди була найважливішою складовою частиною обернення населення Русі у нову віру. Тому багато хто корисно зацікавлений у релігійному розбраті українського православ’я. Здавна всі сусіди Київської Русі, й пізніше України намагалися винести, вилучити з України життєдайне духовне ядро нашої нації за межі Києва, за межі нашої Батьківщини. Народ привчали, що найсвятіший провідник не може жити серед "селюків з телячою мовою" Українцям доводили, що тільки грецька, латина або московська мови можуть бути зрозумілі Богові. Намісник Бога на землі може бути у Константинополі, Римі або Москві. Тільки б не у Києві - бо ж тоді до українства повернеться самоповага, звичка жити з власного розуму, нація згуртується навколо зрозумілих цінностей, стане самодостатньою і уповільниться руйнування духовного генофонду українця.

 
Людське суспільство так недосконало влаштоване, що всі "своїми" не можуть бути. Фахівці з соціальної психології добре знають, що коректне і точне визначення "чужих" може згуртувати соціальну групу. А це саме те, чого нам так нагальне бракує. Тому питання помісної церкви трохи чи не найважливіше на сучасному етапі становлення української політичної нації. Потрібні теоретичні розробки, потрібні норми права, щодо регулювання релігійних відносин у країні. Треба користуватися чітким визначенням в організаційно-правовому плані таких термінів, як-от: патріархат, екзархат, митрополія, єпархія, релігійна громада, релігійна громада іноземної (вселенської) церкви, секти, громадсько-релігійні рухи, релігійні організації, фонди тощо. Дуже сподіваюсь, на те, що серед депутатів нового скликання знайдуться фахівці і патріотично налаштовані особистості, які з Богом у душі послідовно і невпинно за два-три роки значним чином українізують юридичні норми функціонування релігійного життя. Вважаю доречним нагадати висловлювання Амітая Етціона, що "Соціальний тиск, здійснюваний суспільством, є фундаментом наших моральних цінностей".

 
Тема канонічності церков і святості духовних проводирів часом набуває опереткового забарвлення. Не перший рік чимало паперу витрачається на веселі і часом винахідливі диспути, присвячені міфічній, але так художньо оспіваній канонічності московської церкви! Доречно нагадати, що Київська Русь прилучилася до християнства у 988 році задовго до церковного розколу 1054 року. Дуже довго Київська церква зберігала рівні відносини як з Патріархом, так і з Папою. І, навіть, так шанований в Україні культ св. Миколая був запроваджений Київською митрополією з наказу Римського папи. В 1436 році Константинопольський патріарх Йосиф ІІ черговий раз висвятив митрополитом Київської митрополії Ізидора - ігумена монастиря св. Дмитрія у Царгороді.

 
Митрополит Ізидор, на той час високоосвічений богослов, знавець кількох мов, в тому числі й староукраїнської, весною 1437 року прибув до Москви, переконати московського князя - Василія відрядити делегацію з духовних осіб до Вселенського Собору. Князь погодився. Відомо також, що під час тієї подорожі у Великому Новгороді Київського митрополита Ізидора зустрічали з тріумфом і виплатили йому церковні борги за 40 років. і Новгородська і Псковська єпархія (єдина на той час очолювана археєпископом) визнала і відшкодувала все невчасно сплачене Київській митрополії. Таке фінансово-правове визнання канонічності саме Київської церкви тривало до 1471 року, доки Великий Новгород не був по-звірячому завойований Іваном ІІІ і приєднаний до московської держави. Майже одночасно Москва проголосила автокефалію, на яку ніхто довгий час не зважав. 

Значність прав Київського митрополита на західні терени української землі частково Прибалтики, які були під Польщею, у 1439 році були визнані і також підтверджені належним чином Римським папою. Як відомо, за україно-московською угодою 1654 року (0глоблін:1954) на Переговорах гетьмана Богдана Хмельницького з посольством московського царя на чолі з боярином Бутурліним у Переяславі, серед іншого, було гарантовано царем збереження всіх прав і вольностей Українських. Але це не завадило 13 січня 1667 року Москві, черговий раз за спиною Києва зрадити Україну і таємно укласти з Польщею Андрусівським мир, яким розділили Україну, а Київ було передано Польщі. Нагадаємо, що в отриманій Київським митрополитом Ізидором княжій грамоті на всі маєтності Київського митрополита, серед іншого було посилання на "старе право Київської митрополії, визнане Статутом Володимира і Номоканоном Ярослава". Тобто за двісті років до дати заснування Москви.
Майже через два сторіччя нелегкого життя українського православ′я в 1620 році з ініціативи гетьмана Петра Сагайдачного антіохський патріарх Теофан висвятив шістьох українських єпископів та відомого Йова Борецького на митрополита Української православної церкви. Це означає, що материнською церквою для київського духівництва є наша православна церква. Але це не заважає Константинопільському патріарху покращити свій фінансовий стан і, порушивши канони, передати за невеличкий могорич Київську митрополію до московського підпорядкування (з того часу Українська церква втратила свою самостійність і зазнавала страшенних зисків і русифікації).

Можливим шляхом повернення історичної справедливості може стати глибоке покаяння Константинопільської патріархії щодо неправедних діянь по відношенню до українського православ′я. Крім того українська православна громада може шляхетно запропонувати зібрати подвійну суму грошей для Константинопольського патріархату аби він повернув могорич московський церкві і собі компенсував втрачене. Таку взаємовигідну пропозицію надзвичайно важливо належним чином подати у засобах масової інформації, що б не образити часом духовних осіб шанованої церкви. Економічні iнтереси згаданого патріархату добре проглядаються у справі визнання Української автокефальної церкви. Справжню автокефалію константинопільські духовні особи практично не підтримують але по-хазяйські заходились перебирати на себе власність закордонних автокефальних православних церков української діаспори. Що викликало незадоволення українців, які своїм коштом відбудовували православні церкви, і прискорило їх єднання до Київського патріархату, і це можна вітати). 

Загалом же історія не знає випадків безконфліктного переходу до автокефалії бо зацікавлені особи змушені ділити кошти і майбутні надходження від віруючих. Ділитись майном і джерелами власного добробуту і економічної могутності ніхто не хоче, і опираються всіма можливими для цього засобами. Тому всі нині православні автокефальні церкви стали такими завдяки волі власного народу і його духовних провідників.А Болгарська церква так та у свій час зразу заявила, що її не цікавлять чиїсь думки щодо власної незалежності - вона просто поінформовує православний світ про свій вибір.

 
Тобто ОДНИМ З можливих шляхів утвердження Київського патріархату може стати загальнонаціональний диспут з канонічних прав помісної церкви або, навіть, громадський суд щодо встановлення Історичної правди канонічності Київської церкви і природних прав багато мільйонної віруючої громади на національну церкву. Особливу увагу варто і приділити розбудові монастирів. При народженні помісної церкви (принаймні з трьох існуючих), певна частина єпископів відчує себе готовими відійти від справ і присвятити подальше життя духовній праці у монастирях, які завжди були оплотом віри.

 
Ідею патріархату з висоти досвіду національно-визвольної боротьби українського народу 1918-1920 років виклав в одному зі своїх листів до проф. Івана Огієнка український політичний провідник Симон Петлюра у грудні 1921 року. Він вважав, що: "Коли взяти майбутні зносини нашої Церкви з співзвучній собі, хоча б грецькою, царгородською чи сербською, то тут матиме місце нерівність: на нашу Церкву, із вищих представників її і на голову її, митрополита все з гори дивитимуться патріархи інших церков, відповідним чином і трактуючи нашу церкву, що для її авторитету, маєстату було б небажаним, а з боку державних інтересів навіть шкідливим. Так само й серед кіл церковних, серед великої української державної ієрархії фігура митрополита, як голово чільника нашої Церкви була б мало імпонуючою”.

То й по суті справи, коли хочемо надати Український Церкві, Церкві апостола Андрія Первозванного, відповідне їй значення, то ми повинні моменти, зв’язані з цим завданням, до логічного кінця продумати і в таку зовнішню форму втілити, яка б відповідала тому змістові, що в ній в її історичному атрибуті міститься. Я думаю, що Українська Автокефальна Церква головою своїм повинна мати власного патріарха, як цілком логічне завершення еволюцїї нашої національно-церковної ідеології. 

В майбутніх конфліктах нашої держави з Москвою внутрішньо міцна, ієрархічно дисциплінована українська Церква може відіграти велике позитивне значення у вислідах такої боротьби, в зносинах, в поширенні свого морального й іншого впливу на православні церкви (грузинську, білоруську, польську, латиську, вірменсько-григорианську) держав, посталих на місці давньої Росії, така українська Церква, як я хотів би в майбутньому недалекому її уявити, могла б так само допомогти зміцненню та впливові нашої державності, не кажучи вже про ті придбання, що цією дорогою і для своєї сили вона може осягнути нашого державного будівництва, інтегральною частиною котрого є й планове будівництво української Церкви.

Такої - точно до деталей продуманої програми ми не мали; і це, з мого погляду та досвіду, було одною з головних наших невдач. Мусимо все зробить, щоб ця ідея перемогла, стала елементарно зрозумілою, знайшла своїх, активних адептів і оборонців. Я певний, є ідея власного патріархату, як найбільш доцільної ієрархічної форми в організації Української Автокефальної Церкви, носиться в свідомості, чи може напівсвідомості, наших церковних кіл, шукаючи лише стимулу, імпульсу для свого виявлення й кристалізації.

В свою чергу Микола Іванович Костомаров про це висловився так: "Ми бачимо, що ті народи, які у себе утворили впорядковане духовенство (наприклад: Іудеї), живуть, не дивлячись на всі неприхильні, руйнуючі умови. Я певний, що якби Богдан Хмельницький, замість того, щоб проливати річки крові, нищити стільки народу, як і інші українські проводирі, які шукали допомоги усюди, навіть у татар, - звернулися до східних патріархів з проханням дати Україні самостійну, незалежну церкву, - як би вона утворила духовенство таке, котре б провело народню мову в казання, до школи, до церковних одправ, і таким робом мову народню було висвячено, то я переконаний глибоко, українському народові не було б рації лякатися за те, що вона зникне з обличчя землі, як національна святість”.

Олександр Лашко